Сповідь Паоліні для Wall Street Journal

обложка книги
Я почав писати цикл “Спадщина” ще в 1998 році, коли мені було п’ятнадцять років. З тих пір я провів кожен день працюючи, думаючи або розказуючи про розвиток історії. Її світ і персонажі стали невід’ємною частиною мого життя; коли я читав книгу або дивився фільм, я завжди задавався питанням: «Як би Ерагон (або Сапфіра, або будь-який інший персонаж) відреагував на це?»

Під час написання “Спадщини”, четвертої і останньої книги серії, я завжди був у курсі очікувань читачів, і на мені лежала відповідальність зробити роботу настільки добре, наскільки це взагалі можливо. Це відчуття відповідальності надихнуло мене й підштовхнуло в такому напрямі, який я не вважав можливим, воно нависало наді мною, і, можливо, зробило написання дещо складнішим, ніж воно мало бути.
Коли я, нарешті, підійшов до кінця рукопису,і написав останній розділ, останню сторінку.. останнє речення, і приплив тепла проходитт крізь мене, і мене фактично почало трясти так, ніби мене бив озноб. Відчуття було настільки пригнічуючим, що мені довелося припинити роботу на останньому реченні й повернутися до нього через декілька тижнів, коли я хоч трохи заспокоївся.

Після того як ти так довго з цим світом, з цими персонажами, важко з ним розлучатися, навіть гірко. Час від часу я думаю про те, як деякі персонажі живуть зараз. Я навіть відчув спокусу сісти й почати писати про них, це стало певною звичкою.

Проте, як це не сумно казати, циклу “Спадщина” до побачення, я захоплений переходом на інші історії, які ніби стрибали в моїй голові впродовж останніх десяти років. Деякі – це фентезі, деякі – ні, але всі вони, я сподіваюся, веселі і цікаві.
Від початку до кінця, написання цієї серії було дивним і перетворюючим досвідом; ні я, ні моя сім’я не були б там, де ми знаходимося сьогодні, коли б не неймовірні відгуки читачів по всьому світу.

Коли ми переїхали в штат Монтана, ми жили в зробленому з колод будинку, який ми гріли за допомогою дров’яної печі, зробленої з бочки. Навесні ми використовували жувальну гумку, аби заткнути діри між колодами, коли йшов дощ. Тепер мені досить-таки пощастило жити в будинку з посудомийною машиною і системою кондиціонування, хоча я втрачаю комфорт живого вогню.

Через цикл “Спадщина” мені довелося зустрітися з цікавими людьми: авторами, редакторами, видавцями і, найголовніше, читачами різного віку. Під час однієї з моїх автограф-сесій один юнак спробував продати мені домашню ящірку. Мабуть, він вирощував і продавав їх, аби заробити грошей для своєї сім’ї. Іншим разом прийшла жінка, що тримала цукрову сумчасту летягу, – невелике сумчасте, схоже на білку, що літає. Летяга була дуже милою і дуже добре поводилася, за винятком того моменту, коли вона почала гризти мій палець. Зовсім недавно, під час моєї поїздки до Англії, хлопець викликав мене на бій по армреслінгу. І, так, я прийняв цей виклик. Ще була людина, яка прийшла на один захід, одягнена як кентавр, сім’ї, які називали дітей на честь персонажів книг, і всі читачі, які знайшли час, аби писати мені листи впродовж багатьох років.

І всім їм я вдячний.

Що стосується саме книги “Спадщина”. Її закінчення є важливою віхою для мене, як особистою так і професійною, і я не можу дочекатися того, як читачі відреагують на неї. Як не дивно, я був у Нью-Йорку на останньому тижні редагування, і протягом цього тижня місто пережило і землетрус, і ураган.

Як сказала моя редактор Мішель: “Ви повинні закінчити до того, як стануться інші стихійні лиха.”

Отже, я зробив це. Сподіваюся, вам сподобається.

Залиште свiй вiдгук: "Сповідь Паоліні для Wall Street Journal"

Хмара тегів